Анатолий ЛЕМЫШ
В жанре публичного доноса.
Об одной статье Александра Резника
Кроме классически омерзительного, вошедшего в историю опуса Федора Иллюка "Киевские барды - кто они такие?" были еще и другие шедевры газетно-подметного жанра, не менее пикантные. Они, на мой взгляд, незаслуженно обойдены достойным вниманием и благодарностью широкой публики. Позволю себе предложить вниманию всех посетителей сайта авторской песни статью некоего Александра Резника, опубликованную в "Народной газете" в декабре 1993 года, после киевского фестиваля "Золотые ворота", организованного Семеном Рубчинским.
Этот Резник повадился в киевский клуб песни "Костер" еще с середины 80-х годов. Имея консерваторское образование, пробовал и сам писать авторские песни. Эти попытки успеха не имели. Из-за неостановимого словесного потока все шарахались от него, как от чумы. Он все время пытался втереться в доверие. Но было в Резнике нечто такое, что, когда мы в "Костре" готовили, к примеру, подпольные слеты и концерты, или некие акции, или обменивались самиздатом, его не подпускали и близко.
Осенью 1993 года он, как и другие пишущие песни авторы, пошел на прослушивание перед фестивалем "Золотые ворота". Он был явно слабей других. И Резника не пропустили. В ответ оскорбленный консерваторец разразился нижеследующей статьей. Спорить с ее тоном и обвинениями я считаю ниже всякого достоинства. Уровень саморазоблачительной, извините за прямое слово, говнистости автора здесь просто уникален. На следующий день сей публичный донос был положен на стол министру культуры, и Международный фестиваль славянской авторской песни "Золотые ворота" - закрыт.
Кстати, положительное упоминание в этом опусе обо мне объясняется просто: я был единственным из членов жюри, кто проявил жалость к очевидной ущербности и бездарности конкурсанта. Каюсь, я был неправ.
Теперь этот "любитель" снова зачастил на наши концерты, вечера. Он опять профессионально интересуется русскоязычной авторской песней! Говорят, этот "знаток", этот кандидат искусствоведения даже пишет исторические исследования по АП в Киеве и Украине ( (;-))) ).
Что ж, рукописи, в том числе и публикации, не горят. Вглядитесь в истинное лицо этого "искусствоведа". Страна должна знать своих героинов. Такие опусы - это уже на всю жизнь. Не отмыться.
Анатолий ЛЕМЫШ


Итак, Александр Резник. (После прочтения рекомендую вымыть руки)

"НОСТАЛЬГІЯ ЗА КСП...
Хто з вас знає, що таке КСП? Заздалегідь попереджаю, що нічого спільного з бізнесом це начебто не має. Щоправда, для не дуже молодих закоханців у все російське, наприклад, у співанки під гітару, воно розшифровується просто: "клуб самодєятєльной пєсні". Колись цими клубами відав комсомол, аби навіть російськомовні молодечі "вольнощі" (про україномовні, тобто "націоналістичні", навіть не йшлося) не пускати напризволяще. І повідкривали по містах "вєлікой страни" за тією ж комсомольською вказівкою лише по одному такому КСП (всі з епітетом "міський"). Але за Гобачова, коли "все стало можна", раптом розплодилося тих клубів, нача кошенят (хоча й гавкалися поміж себе, знов-таки під єдиним комсомольським диригуванням, голосніше за вовкодавів).
Тим часом демократії ставало дедалі більше, а соціалізму - дедалі менше. Здавалося б, туристи-гітаристи мали б "заКСПіти" геть усі закапелки рідних міст. Еге ж! У 1993 році "бардфанати" Києва знову нарахували у місті аж... один КСП (ще у 1989-му їх було цілих вісім!) А тут ще й - гвалт! - на повну силу під гитару залунала українська мова: тобто те, що "патріоти отєчєства" вважали несумісним, раптом взяло й сумістилося. І націоналізму - о, проклята демократія! - вже нікому не приклепаєш, і "органам" не здаси. Обурені таким кричущим становищем, вирішили хлопці з горя... пофестивалити. Та ще й як пофестивалити? Влаштували б собі фестиваль російської авторської пісні - і все було б гаразд, як у всіх національно-культурних товариствах. Та ні ж бо - "русский дух" не може бути якоюсь нацменшиною, його місія - вищість, непереможність, всесвітня (принаймні всеендеесівська) велич! І от народжується ідея міжнародного (!) фестивалю слов`янської авторської пісні, який би щороку відбувався в "ісконно русском городє Кієвє".
Але вже на першому такому зборі - фестивалі "Білі вітрила", що відбувся у грудні 1992 року у Києві (про нього "НГ" писала), - стався перший "прокол". Українська авторська пісня, що мала б, на думку організаторів, лише "відтінювати" російську, взяла та й перемогла...
І от 26-28 листопада цього року, вже на фестивалі з іншою назвою - "Золоті ворота", але з тією ж сутністю і з тим же складом ініціаторів, незважаючи на найсуворіше "решето" закритих відбіркових турів, "хохли" знову взяли гору. То більше: ще й "білоруські націоналісти" понаїхали, як-от Віктор Шалькевич, який взяв та й ушкварив на конкурсному концерті недвозначно антиросійської "Добрай раніцы, жлобская нацыя!" І зашуміло-засичало по кулуарах: мовляв, у всьму винне "міністерсько-націоналістичне лобі" в журі. Мабуть, малися на увазі пп. Седун і Чембержі, які мають зухвальство обстоювати пріоритет української мови та культури в Україні! Байдуже, що там того "лобі" в майже всуціль російськомовному журі було аж кілька душ.
Але погляньмо пильніше на фестивальних "росіян"! Як на мене, несумісність справді високого мистецтва запрошених на "Золоті ворота" співаків з Росії (С. Нікітіна, О. Мірзаяна, Ю. Лореса, дуету О. Іващенка та Г. Васильєва), і провінційності місцевих "королів вогнища" була очевидною. За винятком хіба що киянина Анатолія Лемиша, який блискуче втілив болючу для нього єврейську тему. І через те, мабуть, не виглядав провінциалом. То хіба ж і досі невтямки, що такий соціально-чутливий жанр, як авторська пісня, може сягнути художніх висот тільки у своєму мовному середовищі: російська - в Росії, українська - в Україні, білоруська - в Білорусі? "Мистецтво" ж, виплоджене "насєлєниєм", заздалегідь приречене на вторинність, мавпування, пересічність!
То, зрештою, хто ж вони є, "українські росіяни" авторської пісні? Донедавна цей російськомовний жанр на нашій землі репрезентували такі метри, як Кац, Киммельфельд, Позен... Але вони вже, як то кажуть, "поїхали"! Хто ж нині? Будь ласка, тільки тримайтеся за стільця: Каденко, Поповіченко, Майборода, Чухно... Воїстину, яничари всіх країн, єднайтеся!
Лауреатами фестивалю стали: україномовні автори-виконавці пісень Наталя Хоменко, Леся Чарівна, тріо "Роксоланія" (всі - з Києва), Михайло Грицик (Ужгород) білоруськомовний Олег Атаманов (Мінськ) і російськомовна киянка Євгенія Полякова.
Отож даремно організатори фестивалю (а серед них і Міністерство культури України, і спілка театральних діячів) віддали справу відбіркових турів повністю на поталу "завсєгдатаям" київського КСП. Адже репрезентовані в заключному турі конкурсної програми "Золотих воріт" україномовні митці були далеко не найсильнішими з тих, які сьогодні є на нашому національному терені.
Олександр Різник."